Настоятель Храму афганців про людяність та пошук сенсів на війні

Сьогодні, 21 квітня, усі Християни східного обряду святкують Чистий Четвер. Саме цього дня Ісус Христос був зраджений поцілунком Іуди, цього дня він підчас молитви в Саду Гетсиманському промовив до Господа: “Отче, о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! А втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде!».

Український народ переживає найскладніші часи з Другої світової війни. Зраджений, він сьогодні з честю несе свою чашу. Ніхто не знає скільки ще випробувань випаде на його долю, проте ми впевнені, що війна, пошук її сенсів та осмислення ще тільки попереду.

Пропоную до вашою уваги інтерв’ю з отцем Сергієм Ющиком, протоієреєм, настоятелем афганського храму Києво-Печерської Лаври, викладачем Київської Духовної Академії. Із першого дня війни, Сергій Ющик, його студенти, випускники та прихожани храму активно допомагають українським військовим, волонтерами та киянам, що найбільше потребують такої допомоги.

Джерело фото: https://www.facebook.com/profile.php?id=100001265769185

Приставка "МП" до Української Православної Церкви жодним чином не завадила отцю Сергію однозначно засудити військову агресію Росії проти України та усе зло, що східні сусіди принесли на нашу землю.

Маю сподівання, що наша бесіда про сенс війни, смерть та життя із честю, роль священника на війни та багато іншого, дозволить вам залишитися людиною та продовжити пошук світла, добра та людяності.

---

Отець Сергій, дякую, що погодилися на інтерв’ю. Триває війна і багато людей сьогодні шукають відповіді на питання, які лежать в площині віри. Сподіваємося, ми зможемо дати відповіді на певні з них та надихнути людей на подальші пошуки…

Моє перше питання. Із часів другої світової війни артилеристів називають «богами війни». Чи є Бог на війні? Як взагалі можна поєднати війну та Бога?

Складне питання, дуже широке, я спробую звузити його.

Для мого покоління, для людей, яким зараз 30-50 років, війна була теорією, чимось, про що ми знали із кіно, певна візуальна картинка. Ті війни, про які ми чули в новинах, були чимось далеким для нас.

Але потім прийшла війна на Донбас. Особисто я побачив її на власні очі в 2014 році, коли поїхав на схід забирати наших полонених хлопців. Тоді їх виймали з багажника авто і передавали мені, щоб я відвіз їх додому. Так я побачив, що таке війна.

Якщо говорити про пошук сенсів, Бога на війні, зверніть увагу будь ласка на допис ректора Київської духовної Академії про Бучу. Там він написав, що внаслідок Другої світової війни з’явилася ціла богословська течія, яка пробувала осмислити війну та жорстокість людини, її нетипову поведінку саме на війні… Це осмислення триває і зараз. Перед нами буде багато своїх викликів, загальних, і найголовніше індивідуальних. Одна справа на загал сказати, що війна осуджується, інша справа – індивідуальні трагедії вбитих, зґвалтованих, понівечених...

Характеристикою будь якої війни є широкий потік новинної інформації. Дуже часто цей потік зводиться до певних гасел, узагальнень. «Боги війни», «Ми переможемо», «Корабель, іди у напрямку» та інші… Ці гасла можуть бути інколи інформативними, інколи провокативними. Природньою особливістю людини є її словесність. Людина може в слово зодягати не тільки свою думку, але й словом лікувати, або ранити. Тому, називати когось «Богом війни» - це скоріше певний анахронізм, який має своє коріння десь із ідей про грецьких богів-громовержців.

Але, осмислення поведінки людини в військовий період – це завдання на ціле покоління вперед.

Щодо осмислення. Дійство ключової книги індуїзму, «Бхагават Гіти», починається із роздумів воїна на ім’я Арджуна про сенс війни, зокрема з сумнівів щодо марності війни, в якій він може вбити близьких людей, що опинилися у ворожому таборі. Чи означає це, що індуїзм вже осмислив питання війни та людини набагато раніше?

Перш за все, християнство має 2000 років. Ми себе мислимо та осмислюємо 2000 років. Якщо ми говоримо про традицію біблійного писання, то мова йде про період в більш як 3000 років, ба навіть більше.

Часи приходу Ісуса Христа в Біблії інколи іменуються останніми часами. Тобто, Христос прийшов не 2000 років тому, а коли людство підходило до моральної точки не повернення. Христос воплотився в останні часи, тобто тоді, коли людство було за крок до точки цілковитого морального падіння.

Один раз таку точку людство перейшло. Це називається Всесвітнім потопом. Говорячи біблійною термінологією, тоді Господь розкаявся, що створив людину. Але він дав можливість людству із себе відродити нове покоління, завдячуючи Ною.

Коли ж говоримо про часи Ісуса Христа, мова йде про нову точку неповернення, коли людина сама вже не могла виправити ситуацію, і саме тоді приходить Син Божий. Не просто син чоловіка і жінки, як Ной, а сам син Божий.

Чому я до цього веду?

Найголовніше таїнство, яке залишає після себе Христос, іменується в нашому богослов’ї «безкровна жертва». Проти чого повстає Християнство? Проти крові взагалі. Проти пролиття крові загалом.

І тому богослов’я війни для нас – це не що інше як спроба осмислення людської поведінки в війну. Але те, що Християнство проти війни однозначно – це факт, яким ми б гаслами ця війна не прикривалася. Війна – це біда. Війна – це зло. Війна – це породження диявольщини. Все.

І тому навіть нині ми зрікаємося всіх ти війн, які в середньовіччя прикривалися ім’ям Христовим. Їх було багато, не тільки Христові походи. Будь яка війна, прикрита ім’ям Христовим – це верх цинізму, верх людської брехливості. Християнство і війна – це антоніми, тому що Христос приходить на Голгофу кровавою жертвою для того, щоб нам залишити безкров’я.

Якщо ж говоримо про обставини, породжені сучасністю, як казав Павло Сербський, християнський патріарх, який пережив дві світові війни, і застав югославську війну: «Ми не обриємо ні місце, ні час народження. Ми тільки обираємо буди людиною тут і в цей час, чи ні».

Церква має свої документи, якими вона характеризує своє відношення до війни, де заперечується будь яка підтримка агресивних військових дій, захоплення чужих територій і тому подібне.

Церква готова стати на молитву і підтримку захисників кордонів держави. Я навіть скажу словами Патріарха Сергія Страгородського, який очолював церкву в часи Другої Світової війни: «Стати на захист священних кордонів держави».

Тому, якщо ми зараз підтримуємо наших захисників, ми маємо бути свідомі того, що ми однозначно повинні знаходити в собі силу волі і казати, що «тільки крок за кордон – ми зрікаємося підтримки вашої». Тим паче, ми знаємо, що після війни людині важко зупинитися… І вона готова найматися в чужі армії, щоб воювати там. Військове найманство церква також не може сприймати і благословляти.

Одна із 10 заповідей в Християнстві – «Не убий». Війна, так чи інакше, - це вбивство. Вбиваючи, людина порушує заповідь… Як бути із цією дилемою?

Оскільки ми говоримо для широкого загалу, я би хотів згадати цікавий епізод із відомого воєнного фільму, де головну роль грає Том Хенкс. Це фільм «Грейхаунд» (прим. авт.: в основі сценарію — новела "Добрий пастир" С. С. Форестера).

Там є епізод, коли корабельна команда цілу добу стоїть на посту, відбиває атаки на конвой, і один матрос вигукує до капітана: «Ми знищили стільки-то фашистів». На що капітан корабля відповідає: «Ми вбили стільки-то людей».

Василій Великий казав, що будь якій війні ми повинні пам’ятати, що людина вбиває людину.

Сама ж війна починається не з бажання генералів. Вони завжди її хочуть, це їх завдання «переставляти фішечки». Починають сьогоднішні війни журналісти з дегуманізації супротивника, коли кажуть, що супротивник – це хтось.

Журналісти начіпляють ярлики, як то до нас «холки», «укри», «нацики», «фашисти». Ця термінологія створюється, щоб дегуманізувати супротивника й можна було його легко вбивати. Це не людина, це просто хтось. Солдати завжди кажуть «ми працюємо», вони не кажуть «стріляємо».

Тому, наше завдання, як християн, стоячи на захисті ЛЮДИНИ, казати, що вбивство залишається вбивством.

Повертаючись до Василя Великого, який каже, що людина, яка звершила вбивство, звершила аборт, вона позбавляється права причастя на 15 років, що є своєрідним духовним ув’язненням. Людина при цьому може молитися, ходити до храму, людина може каятися, але вона в той же час не повноцінно в спільноті. Стосовно ж воїнів, то вони згідно канонів не приступають до причастя 3 роки.

Всі тлумачники цього правила зауважили, що на практиці цього ніколи не було, але давайте візьмемо не практику, а саму ідею. Вона означає, що і воїн, який взяв до рук зброю, він не просто захистив, чи знищив «когось». Людина вбила людину.

Духовенство має стояти на захисті людяності.

І солдат, який на полі боя, ми молимося, щоб Господь сповнив його серце мужністю, ми молимося, щоб Господь оберіг серце його від агресії, але щоб серце його було наповнене справедливим гнівом проти неправди, брехні, беззаконня. Водночас, ми просимо Бога, щоб Господь зберіг людяність в серці воїна, тому що можна вийти з війни, а війна не вийде з людини.

Напевне, щоб правильно вийти з війни, потрібно правильно ввійти, з правильними думками. Один мій знайомий військовослужбовець сказав мені наступне: «Я і ти, ми усі помремо, рано чи пізно. Питання тільки коли і як. Тому, чому б не зробити це з честю?». Як вам таке налаштування? Які слова ви добираєте?

Ті люди, які йшли безпосередньо в зону бойових дій, вони все розуміли. Тому я старався, окрім молитви і благословення, міцно потиснути руку і обійняти, щоб почути биття сердець в унісон. Коли серця наші стукають в унісон, це краще ніж будь які слова…

На рахунок померти з честю. Це звичайно прекрасні слова. Гарні слова. Але є момент. Так, ми всі помремо, але ми маємо бути свідомі того, що безпосередньо воює 10-15% населення, наші військовослужбовці. Але ці 10-15% живуть, мають право стріляти, їм делеговане таке право тільки тоді, коли за ними стоять решта 90% населення.

Відповідно, з честю помирає в Україні нині будь-хто. І від старості, і від хвороби, і від бойових дій. Усі, окрім тих, хто «пече караваї». І волонтери, і прості люди, і простий солдат, який стоїть на найдальшому блокпосту, де немає бойових дій – всі вони із честю захищають країну.

Прожити з честю і покинути це життя із чесністю – це велико благо для всіх. Але, дай Боже, щоб це було у мирний час.

Вчора в київській області мав змогу бачити, як бабуся раділа приходу наших військових. Тут ще питання, хто мужніший. Та бабуся, яка пережила, дочекалася, і перше, що зробила – це розтопила піч, щоб приготувати хліба для наших воїнів, – чи хтось інший?

Ми всі зараз за одне.

Легендарний півень, вивезений бабусею із Маріуполя підчас евакуації

Тоді маю більш конкретне питання. Видання «The Economist» взяло інтерв’ю в українського снайпера, який працював в передмісті Києва, Ірпені. Боєць сказав журналістам, що він відчуває, що із кожним вбитим росіянином, він втрачає частинку душі. Як бути, коли ти щодня бачиш в приціл обличчя і натискаєш на спусковий гачок?

Я не скажу зараз… це те, про що ми говорили на початку, що осмислення може бути загальним та індивідуальним. Один снайпер скаже, що він нічого не відчуває, інший скаже, що частинка душі його відмирає.

Оскільки я служу в Афганському храмі, я спілкувався багато із нашими афганцями. Я відверто скажу, що декому їхні супротивнику приходили уві сні через 20 років після війни.

Людині важко вийти з війни. І тому я ще раз повторюю, що людяність – це риса захисника. Ми завжди будемо проти агресивної війни. Але навіть в того, хто захищає, не можна відмінити ось це відмирання часточки душі, немає такої клавіші відміни… Але от перевершити це відмирання чеснотою можна постаратися. Що це може бути? Ось це «Я захищаю».

Фото українського снайпера, The Economist

Якщо в перші тижні війни ми всі стояли на захисті кордонів, України, незалежності, ми були проти загальної дикою фрази «денацифікація», то після Бучі як узагальнюючого образу, адже ми мали раніше Маріуполь, ми маємо Краматорськ, інші міста, ми точно поіменно знаємо, за кого ми стоїмо. Цей снайпер має знати за кого він стоїть, кого він охороняє. Не знищує, а оберігає, захищає.

Але в будь якому разі, я благаю… Можливо навіть якщо з тактичної зору удар по чужій території є виправданим…. До кордону, а далі стоїмо.

Ми говоримо про переосмислення для кожного. Для вас, для священнослужителя Української православної церкви, чим є ця війна? Ви знайшли свій особистий сенс? Чи все ще попереду?

Я одному дописі на своїй сторінці в Фейсбук я сказав, що найлегшим на проповіді є сказати «за що нам ця війна». Шукати в собі вину, перетворити себе в того, хто когось звинувачує. Сказати, що ми нагрішили і ось нам відплата. Насправді ж колективна відповідальність - це більше про часи Старого Завіту.

В словах же пророка Єзекіїля, «Викиньте приказку з себе, що батьки їли кислий виноград, а на зубах ваших оскома», кожен відповідає за себе перед Богом. Тому, коли учні Христові підійшли до нього та побачивши сліпонародженого чоловіка, спитали «Хто згрішив, він чи його батьки?», Христос відповів, що «Ні батьки не грішили, ні він. А має він цей недуг, щоб явилась слава Божа».

Тому, я не згоден з тим, що ми маємо до прикладу шукати якесь звинувачення. Тим паче, що особливо деякі колеги-священники із-за кордону, які вдягнули на себе «мілітаристську риторику» і говорять «ось так вам і треба», «ви там щось колись почали». Ледь не до часів Шевченка йдуть шукати винного… Ні. Не за що, а для чого!

Я зараз це бачу. Я бачу дивовижних українців. Я бачу чітку відміну цінностей. Я бачу цю єдність, такий близький навіть до благодатного стан… Людяність, порозуміння, привітливість. От саме на сьогодні, на 12 квітня. Це дивовижно… Якщо ось це порозуміння і цінність кожної людини, які сьогодні є в українському суспільстві, залишаться до кінця війни, то ми вийдемо кращими.

Я дякую Богу і я вражений добротою людей. Це не можна знищити, це не можна зламати.

Я їхав через цілу Україну, я бачив як із ранку по графіку молоді дівчата розвозять по блокпостах їжу. Я бачив місцевих людей у спаленому селі, яким ми сказали, що веземо далі гуманітарну допомогу далі, але хочемо і їм залишити маленький пакуночок, і вони відповідали «Та ви що, в нас є, можливо там далі людям більше потрібно». Це неймовірно!

Україна дивовижна, Україна молитовна.

В нас є солдати, які щоденно приходять до храму, читають 90-й псалом, ставлять свічечку за упокій своїх побратимів і далі біжать на чергування. Це не солдати, це воїнство. Це та класика, про яку ми читали в поетичних творах. Ми є свідками дивовижного часу…

І будемо сподіватися, що цей дивовижний час закінчиться для нас перемогою.

Так, але ми маємо бути свідомі того, що воюємо із армією, яка тренувалася нападати ще з радянських часів. Нашим воїнам важко, важко їх дружинам, важко людям, які виїхали за кордон. Важко молодим людям, нашим 11-класникам, в яких змінилися плани на життя, хлопцями, які розриваються між вибором – автомат до рук чи закінчити навчання в університеті.

Усім кажу. Хай Господь береже усіх нас! Будьмо людьми!

---

Якщо ви бажаєте допомогти Отцю Сергію та долучитися до збору продуктів, медикаментів та інших речей, необхідних військовим та усім, хто потребує допомоги: https://www.facebook.com/profile.php?id=100001265769185

Максим Сидоренко, 21.04.2022